На підвісній кладці над небесною Рибницею предок грає у тилинку. Дрібонько, дивно так грає предок Николай. Там, на тому світі, так само Рибниця є. А верх неї – кладка підвісна, а на поручнях її – киптарі розпростерті.

Наша писанка трохи надтріснула. Але жива. Вони вбивають її вже 60-й день. Як вбивали до того вісім років. І перед тим ще 360 літ убивали. А вона - нерозстрільна. В нашій писанці вони шукали легку перемогу. Знайшли свою смерть.

Близько десяти років я працював у музичній журналістиці. Але у 2019-му гостро відчув, що музика в Україні не на часі. Пандемія коронавірусу сильно підкосила нашу сцену, яка й досі остаточно не оклигала за три роки.

Квітень сьогодні поводиться, як сніжень. В такі холодні весняні місяці, обліплені мокрим снігом і колючою мжичкою, я відчуваю особливий різновид утоми. Для нього нема окремого слова, але є окреме почуття.

На росії винайшли новий вид зброї – «самовозгарающєєся» крейсери. Фест моцна вафен – «самовозгараєт», самопідривається і самотоне. «Нєпобєдімая і лєгєндарная» уже застосувала новий «аналоговнєт» у Чорному морі за 80 морських миль від Одеси.

Загадкова російська душа - це оголосити війну зі США - і програти її під Житомиром.

Це вперше я не можу дібрати слів настільки, що вдаюся до цифр.

Благовіщення. Несподіване, як цьогорічна весна. Як її бузьки - вже давно прилетіли, а ти й не помітив. Мабуть, тому, що раптом виявилося: усе, що в житті тобі треба, можна спакувати у рюкзак. Тривожний - той, що під дверима. Лютневий іще, 24-го.

Я трохи граю онлайн в шахи. І останніми днями отримав від суперників через чат багато слів підтримки: Аргентина, Мексика, Нідерланди, Польща...

Я пообіцяла собі не плакати в соцмережах, не транслювати страждання і біль, доки не переможемо. Я писала про жарти в бомбосховищах, про бойовий дух знесилених журналісток перед ефірами, про натхнення і життя. А тут така маячня з борщем. Але ні.