«Тошно від мемів, де слова пишуть російськими солдатами» - я в різних формах читаю критику того, шо українці в чатботі пишуть слово, а їм приходить картинка. Якшо опишу яка, інста мене забанить.

Чесно? Журналістка допитливість. Хоч я вже і не журналістка, а блогерка, мій потяг до складних персонажів і етичних дилем лише посилився. Інтерв’ю заради хайпу - це нудно. Інтерв’ю як «розмова заради розмови» - це соромно.

Я добра. Я дуже добра. Вчорашній день зробив мене ще добрішою. Настільки, що цей пост про хрю-гав не містить жодного прокльону. Лише побажання. Лише тост за їхні родини.

"Я в цьому питанні не розбираюсь, тому ознайомлюсь із позицією профільної авторитетної спільноти, перш ніж сформулювати власну думку". Яке потрібне і розумне речення!

Не бачу нічого поганого в дискусіях навколо фотосесії першої леді. Ті, кому сподобались фото, справедливо говорять про талант фотографині і доречну позу Зеленської.

Тут дехто пише, шо в Калуша поганий вокал, який помітно контрастує з блискучими октавами голосистих представників інших країн. А у Вєрки Сердючки з її другим місцем був фантастичний вокал? А Кончіта Вюрст виграла, бо співала краще за всіх?

Квітень сьогодні поводиться, як сніжень. В такі холодні весняні місяці, обліплені мокрим снігом і колючою мжичкою, я відчуваю особливий різновид утоми. Для нього нема окремого слова, але є окреме почуття.

Загадкова російська душа - це оголосити війну зі США - і програти її під Житомиром.

Це вперше я не можу дібрати слів настільки, що вдаюся до цифр.

Я пообіцяла собі не плакати в соцмережах, не транслювати страждання і біль, доки не переможемо. Я писала про жарти в бомбосховищах, про бойовий дух знесилених журналісток перед ефірами, про натхнення і життя. А тут така маячня з борщем. Але ні.